Персонажі з телеекрану близькі нам — вони постійно входять у наші домівки, щоденно гостюють у них і можуть впливати на нас. Зайве доводити, що саме діти найбільше на це вразливі. Дитина «живиться» нашим прикладом, цінностями, які їй передаємо, радісною атмосферою в родині, стосунками, що поєднують її батьків. То ж чому маємо звертати увагу на те, що показує телебачення?
«Телевізор — це не тільки панівний пристрій у нашому домі, але також носій комунікаційної революції, його присутність в наших домівках часто нав’язлива і всеосяжна (…). Світ образів — важливий і потужний: несе із собою добро і зло; рівновагу і перебільшення; змішує спокій зі страхом; конструктивне виховання і прихований вплив; вільну уяву і тиск. (…) Телебачення не можна демонізувати (от ще цього бракувало!), але й не можна підпадати під його вплив. Якщо ми допоможемо дитині, вона зможе панувати над телебаченням: використовувати найбільш цікаве і привабливе; виросте людиною, яка зможе відповідально переживати телевізійну реальність, що становить істотний елемент нашого життя» (Анна Оліверіо Ферраріс).
Фундаментальне значення має здатність правильно використовувати телевізор. Не йдеться про те, аби демонізувати його або мати до нього цілковиту довіру, некритичне ставлення. Слід сприймати його як інструмент. Цілі, яких можемо досягти завдяки телебаченню, безпосередньо пов’язані з тим, яким чином ми і наші діти ним користуємося. На пульті дистанційного керування є не тільки кнопка «увімкнути», але й «вимкнути». Якщо ми зможемо належним чином використовувати ці дві кнопки, то досягнемо бажаних результатів. «Телебачення саме по собі нешкідливе, небезпечним може бути його нерозумне використання. Йдеться як про тих, хто ним керує і його творить (продюсери, політики, спонсори), так і про глядачів. Якщо вдасться правильно його використовувати, воно відіграватиме позитивну роль, може розважати, а також може бути відносно важливим носієм культури та демократії» (Анна Оліверіо Ферраріс).
Телевізор — це не просто звичайний побутовий прилад, а насамперед «вікно» у світ, суспільство і реальність, що нас оточує. Потрібно пам’ятати, що це «вікно» дозволяє нам бачити те, що заздалегідь встановлене виробниками, спонсорами, рекламою. Ми не можемо піддатися обманові й повірити в об’єктивність того, що бачимо по телевізору. Добір програм не є випадковим, це плід ретельного аналізу насамперед уподобань глядачів. Телевізійні персонажі стають нам близькими, постійно приходять до наших домівок, щоденно гостюють в них і можуть на нас впливати. Легко зрозуміти, чому саме діти найбільше до цього вразливі. Дитина «живиться» нашим прикладом, цінностями, які їй передаємо, радісною атмосферою в родині, стосунками, що поєднують її батьків. Тож чому ми маємо звертати увагу на те, що показує телебачення? Спробуємо перерахувати причини.
Нам говорять, що телебачення за своєю суттю є нічим іншим, як відображенням реальності, її фотографією, або, іншими словами, телебачення реєструє дійсність і показує її нам. Навіть якщо це правда (хоча можна навести багато аргументів проти цієї тези), то завдання батьків — будувати реальність, відмінну від тієї, в якій живемо, більш людяної. Телебачення сьогодні, насамперед, є способом втечі. Можна сказати, що і ця його функція потрібна. Вона стала відповіддю на складний характер повсякденного життя, стресу, з яким ми стикаємося. Але з цього випливає сумний висновок: колись жилося краще. Маємо на увазі насамперед людські цінності. Сьогодні ми живемо у великих містах, у багатоповерхових будинках і не знаємо навіть сусідів по поверху. В наш час здається, що без телебачення неможливо жити. Ця думка сформульована не лише з погляду глядача. Якщо ви не брали участі в телевізійних програмах, то може скластися враження, що ви нічого не варті. Що більше ви присутні у засобах масової інформації, то більше ви важливі.
Вік дитини і телевізор
Щоби зрозуміти телебачення, ми маємо усвідомити, чим керуються і які очікування намагаються виправдати ті, хто його створює. Люди, що відповідають за створення телевізійних програм, за всяку ціну намагаються привернути й утримати увагу аудиторії якомога довше, щоби прорекламувати продукт. За словами Джона Кондрі, який вивчав це питання, головна мета телебачення — комерційна, на другому місці — розваги, і лише на третьому — інформація.
Що більше людей дивляться певну програму, то кращі результати реклами, яка її супроводить, оскільки вона досягає більшого числа глядачів. Одночасно такий механізм зменшує якість програм; це справжнє полювання за найбільшою кількістю глядачів.
До другого року життя дитина взагалі не сприймає того, що бачить у телевізорі; він не справляє на маля жодного враження. Можемо лише здогадуватися, наскільки немовля здивоване, коли бачить своїх батьків, братів і сестер, які пильно вдивляються в ящик. Увімкнений телевізор не перешкоджає дитині, вона й надалі займається своїми справами: ходить по дому зі своїми іграшками, можливо, навіть проходить поряд із телевізором, але ані разу на нього не гляне. Інтерес виникає між другим і третім роком життя, коли дитина починає помічати, що телебачення може постачати емоції і тим самим бути чимось приємним. «Між другим і третім роком телебачення може полегшити і прискорити процес фіксації в пам’яті образів, вміння порівняти дійсність із тим, що бачимо на екрані. Це дуже важливий крок у досягненні психічної зрілості» (Джованні Боллеа).
Якщо ви поговорите з дво- чи трирічними дітьми, то зможете дізнатися: наприклад, вони не розуміють того, що телевізійні персонажі лише вдають щось. Якщо кинути яйцем у камеру й на екрані телевізора з’являться патьоки білка і жовтка, дитина може спробувати витерти їх. Іноді дитина також вважає, що коли ви вимикаєте телевізор, то персонажі виходять із нього по кабелю. Між третім і шостим роком життя більшість дітей не знають, яка головна думка чи сенс програми, натомість можуть пам’ятати окремі епізоди, особливо найбільш драматичні чи вражаючі, або ті, які привернули їхню увагу з якихось причин, наприклад: персонаж, схожий на дитину; аби чиюсь маму застрелили, а монстр переслідував переляканих людей тощо.
Відстеження сюжету становить проблему навіть для дітей 7‑8 років, тим більше, якщо історія переривається рекламними паузами. Тому образ, який найбільше вразив дитину, може врізатися в пам’ять наймолодших, попри те, що вони не запам’ятають його зв’язку з сюжетом чи значення для всієї історії. Багато дітей не бачать взаємозв’язку між різними епізодами і подіями та кінцевою мораллю, хіба що хтось допоможе їм це побачити. Аж до сьомого чи восьмого року життя вони не пам’ятають точно всієї програми; в пам’яті, натомість, крім драматичних сцен, залишаються стереотипи і гасла, наприклад, рекламні. Так відбувається, тому що це спрощені, короткі повідомлення, які привертають увагу. Діти в цьому віці також починають розуміти, що інформаційні програми відображають події, які насправді мали місце; це стається раніше, ніж дитина розуміє, що розважальні програми то вигадка. Між шостим і десятим роком поступово розвивається вміння розшифрувати телевізійні програми: дитина починає відрізняти, що є справжньою подією, а що фантазією; що є інформацією, а що виставою. Дитина віком 8‑9 років розуміє, що актор, який грає поліцейського, в реальному житті не поліцейський, хоча іноді може бути обманута силою переказу і плутати ці два поняття.
Ще важче дитині розрізнити те, що правдиве, від того, що правдоподібне. Багато з того, що показує телебачення, є правдоподібним, а не правдивим. Щоби відрізнити одне від іншого, потрібен досвід. Деякі персонажі можуть мати такий сильний вплив, що навіть коли дитина знає, що рекламний ролик не є «правдою», все одно залишається під його впливом, бо бачить там відомого футболіста чи співака. Майте на увазі, що є й такі програми, в яких інформація змішана з розвагами. Це призводить до того, що можна переплутати ці два поняття.
Зображення тягнуть за собою певні наслідки. Маємо пам’ятати, що дитина не відрізняє віртуального від реального. Аналітичні та оціночні здібності розвиваються разом з її зростанням та розвитком.
